Queen Lear

Гріх скаржитись на свій вік. Бо це час, коли приїжджаєш до батьків, працюєш за компом цілий день, а тато купив тобі корону і чіпсів до неї…😍

В Умані зараз свій вайб.
Але нема нічого епічнішого за картинку, коли я проїжджаю повз красивенний памʼятник Готі та Залізняку, під яким на лавичці відпочивають два хасиди…😂 іф ю ноу вот ай мін…😜

Знайшла розвагу самотніх вечорів - сваритися з голосовим GPT через те, що він неправильно вимовляє англійською Kyiv. Вперто вчити його, сваритися, проводити розʼяснення щодо російських наративів англійською мовою протягом 50 хв., поки не вичерпати ліміт голосових запитів.
А ви як біситесь?

І все ж наявність авто і його кермування додає відчуття свободи. Взяла, сама сіла в неділю, дала 200 км спокійненько і шокувала по-доброму батьків своїм приїздом. Кіт під боком, музичка і траса 🥰
Або взяла і ввечері зустріла батька з автобуса… То є кайф!

Відчуття, що живем в якійсь поламаній матриці більше, ніж 24 лютого…безсонні ночі, вибухи,переповнене метро-укриття, смерті, повна відсутність «завтра»,постійне чекання чоловіка з відрядження, а на ранок у вікні чийсь батько з двома хлопчаками запускає повітряного змія в це ще вночі небезпечне небо…

Наші рідні люди в житті трапляються тоді, коли нас треба від чогось рятувати. Вони встають на цей шлях і закривають крилами.

Надшвидке запізніле дорослішання. Нові тривоги і страхи. Нова душа, що напрацьовує мʼязи. Очікування нової мудрості. Забагато недоброзичливих очей на двох людей. Як вберегтись…?

Давно не чула вибухів. Пора назад адаптовуватися і читати мантру про дохлих капців

Буденність і зелена жабка🐸

Коли виганяють з університету, то куди йдеш? Правильно, в армію.

Про що це я? Да так, на фоні пролонгованого зашквару…

Просто тобі коло Десятинної церкви зізнались у закоханості. А ти мовчиш. Поцілунки на зівʼялому листі, пахне війною оце «болить спина…», а знаєш, що від броніка, а не стільця в кабінеті. Десятинної вже нема тисячі років, а чи є все це зараз направду? І головне, що саме є?

Ситуація гоїть в мені війну. Людина якоюсь валерьянкою стає або екстазі, завдяки чому я втікаю від реальності, страшного завтра і смертей. Здається, я бавлюсь чужим серцем. Можливо я теж в якійсь грі, але більше я не хочу боятись цього. Нехай буде, як мене доля веде…

Догналася зранку, чекаю пріход. Поки все так само. Землі в ілюмінаторі нема. Несемось.

Такі дорослі дівчачі посиденьки дають відчуття якоїсь такої відчайдушності і натхнення, що потім після них лишається відчуття, що просто треба жити і радіти найменшим шансам, які дарують крихти щастя особливо в нашій реальності

«Життя цікавіше за кіно», казала Римма Зюбіна і була абсолютно права. Сидіти на лавиці, мов підлітки, із зовсім недитячими обставинами. «Я просто шукав привід тебе побачити». Що простіше і що важливіше за цю фразу і дію. І чому все так криво в цьому житті?

У цьому всесвіті суцільної війни все ж є свої рідні люди, яких зустрічаєш через роки. Але вам ніхто не гарантує, що вам дозволено бути разом. Можна цілувати одних, а думками бути з тим, кому погано… і жалкувати, що не лишилась, хочаб на цей час осторонь помогти.
Не втрачайте своїх…

За тиждень вивчаєш чийсь дисер, щоб написати рецензію на його передзахист. Тобі вперше приносять на рецензування наукову статтю. А я все не можу позбутися синдрому самозванця

Світ вчить любити і бути цинічною водночас. Плакати від почуття і піднімати брову на чиїсь компліменти. Будувати стіни для ворогів, не давати вразити гідність, страждати від болю образ і водночас мати безмежні сили битися за своїх, не за себе. Бачити загиблих, стискати зуби і не втрачатись у пеклах.

А можна мені зменшити кількість цього імені в житті? Ну, бо, Всесвіте, харе! Або ти мені даєш конкретного, про якого я говорю, або не давай оті пробники.
Якась, блін, магія…

Поза тим, їду сьогодні додому і бачу, як одна з вуличок району перетворилась із Багговутівської на Загорівську🥰 Але як же класно! Тепер ця назва доповнила легенди мого мікрорайону про київського змія Горинича, Кирилу Кожумʼяку, їх битву на пагорбах древнього дохристиянського Києва🥰

Півтора роки не живу в своїй рідній квартирі. Через москалів. Зараз приїхала і бачу, як після тижневої атаки у сусідів знов посипалось скло. Це так боляче, що неможливо просто. А в нас відчинилось вікно… таке відчуття, що це пролонгований ґвалт. Нехай горять в пеклі!

Моє (наше) життя: в перерві між ракетними тривогами о 6 ранку в тільки-но відкритій ятці купую квіти, бо я ХОЧУ попри все привітати дорогу мені людину. Дочекалась другого відбою і їду перед роботою до неї💔

Навіть хворієш з прибабахом. Моє життя в одному діалозі:
«- Це ви так температуру міряєте?) аж майже ліктем на лоб?)»
- ну а як? Там же якраз шкіра на руці така. Чи що, треба губами?
- ну да!
- ем… боюсь губами не туди попаду…😳»

*рукаліцо*

Іван Костянтинович Айвазовський випередив свій час і спрогнозував майбутнє 🤣🤣🤣

Зрештою, так було завжди… та й в деяких театрах підходить строк закінчення каденції певних керівників, тому почалась бійня за крісла… кому війна, а кому…

Ще хочу скіл, коли швидко засинаєш, навіть знаючи, що скоро тривога, а тобі на 8 на роботу…
Бо, ну, курва мать…

Потроху починаю повертатись в театральний ритм. Нафігачила контенту на понеділок, уявила ще той час, коли було кайфово і без війни. Відчуття, що все це назавжди, не дає спокою. А тут ще ці кланові театральні срачі і і хворі мистецькі недоблогери… наче під час війни театрали ще більше казяться…

Ахаха)я так колись урізноманітнила одну статтю у Вікі, а потім страждала через те, чи я не спалилась))

Діалог року в мене: «ти пишеш статті? - так. А де почитати? - вони з грифом, тому тільки з допуском до дт. - то ти пишеш зникаючими чорнилами? - ага, і сови їх переправляють до друкарні. - нема статей, нема доказів. - ну ок, як скажеш.»
🤯

Дякую!))