Dmytro Mrachnik

Ми маємо чудові шанси, але для цього потрібно ще глибше зануритись у філософію тотальної війни, але з цим у наших співгромадян є великі проблеми. Треба звикнути до того, що ця війна — дуже надовго, можливо на десятиліття. І якщо нам вдасться, наші діти побачать процвітання й мир.

Якщо НАТО виявляється роздутою жабою, це водночас наш шанс зарекомендувати себе як стабільного й надійного військового партнера, який згуртує довкола себе охочих і гарантовано прийде на поміч нужденним. Ми маємо скористатися кризою лідерства у Західному світі на свою користь.

Наразі наш єдиний глибокий тил і опора — це боязка й нерішуча Європа, яка розривається між відправкою своїх військ в Україну та бажанням закрити очі й вуха, щоб відгородитися від війни на континенті, наче від нічного жаху, що ніяк не закінчиться.

Ми ще зможемо протягом наступних чотирьох років виборювати для себе поставки, давлячи на больові точки трампістського режиму, але майбутній демократичний уряд США, якщо він, звісно, буде, так само не захоче ставитись до нас як до рівних.

Адміністрація Байдена, керована зарозумілими стратегами Демпартії, взагалі не розглядала Україну як суб'єкт, з яким треба рахуватись. Адміністрація Трампа, керована охлократичними імпульсами електорату й вибриками республіканських фаворитів, взагалі мислить категоріями ХІХ ст.

2. Америка відходить у минуле. Країна, політичний вибір якої полягає між двома дряхлими стариганами, один з яких керований ніким не обраною групою людей, а інший поводиться як вередлива дитина, не має великого майбутнього. І навіть у такому вигляді це не надійний союзник.

Саме це і буде переломним моментом у війні. Очевидно, що загальновійськовими засобами нам не перемогти. Ми можемо добиватися свого лише завдяки поєднанню руйнівних диверсій, асиметричних військових маневрів, нових технологій на полі бою й операцій впливу. Том Кленсі б плакав.

Так, навіть повне знищення російських ядерних засобів не зробить самовбивчі банзай-атаки менш успішними, однак поставить питання: на що ще здатні українці, які не лише не розбіглися, а й почали обростати інноваційними воєнними технологіями? Задавити Україну чи зберегти статус?

Війна з Україною виснажує Росію як регіонального лідера, що вже зараз має серйозно пошкоджену систему ядерного стримування та раннього виявлення. Ще кілька років, і «ядерна тріада» буде повністю скалічена. Топитимуться підводні човни, вибухатимуть ракети в шахтах — хто знає?

На політичному рівні Росія готова воювати в такому ж темпі й далі, не рахуючи втрати. Однак соціально-економічні наслідки війни поступово підведуть росіян до іншого мислення. Ймовірно, після перевороту в політичній свідомості їхнього керівництва будуть зміни й на полі бою.

Несправжніх, інакших, а значить — апріорі ворожих в авторитарній свідомості потрібно бити, навіть якщо для цього немає очевидних причин. Можливо, в майбутньому рівень втрат змусить росіян переглянути своє ставлення. Але скоріше це станеться з приходом нового режиму, теж ворожого.

За чинного режиму росіяни ніколи не визнають нас рівними собі й будуть намагатися винищувати, навіть якщо на кожного нашого загиблого припаде сотня їхніх. З точки зору росіян ми не маємо права захищатися, бо ми — несправжні. Несправжні як нація, як держава, як культура, як люди.

Ми, як дикуни й взагалі несправжні люди, не можемо давати відсіч на рівних, тому кожна наша успішна диверсія, що цілком відповідає традиціям війни, розглядається як тероризм. Їхні літаки мирно стояли в аеропорту, а ми зухвало, без оголошення війни... Ну і тому подібне.

Наші вороги не вважають нас за рівних і не ставляться до нас із повагою, як заведено військовими традиціями. Ми для них — босоногі дикуни, яких потрібно винищити, і вони не розглядають болючі удари у відповідь як закономірність. Коли це комахи вбивали дезінсектора?! Знищити їх!!!

Отже, росіяни атакують нас без причини, ми атакуємо їх у відповідь, а вони шукають приводу пояснити, чому це було незаконно. Цапи-відбувайли не дають здачі, а ми порушуємо цю сакральну традицію. Зрештою, росіяни продовжують свої атаки навіть без жодної відповіді з нашого боку.

1. Росіяни — як вуличні задираки: коли даєш їм здачі — смертельно обурюються й обіцяють помститись, хоч і почали перші, а ми — взагалі не збиралися ні з ким битись. Себто вони розглядають українців як цапів-вібувайл і вважають, що наші удари у відповідь — це несправедливість.

Операція зі знищення російських стратегічних бомбардувальників і реакція на неї вкотре підкреслює кілька речей, давно очевидних, але досі не до кінця зрозумілих широкій публіці як в Україні, так і за кордоном:

Таке вже бувало, що американці кидали своїх союзників. Але таке вперше, у США при цьому встановлюється радикальний уряд, який кладе хуй на конституцію. Можливо, ця жахлива клоунада переграється вже на наступних виборах. Однак не схоже, що режим трампістів так легко здасться.

Не хочеться її повністю віддавати росіянам, можна й самим трошки пограбувати. Та й люди там ніби також біляві й блакитноокі живуть, лише цей Зеленський все порте, тому хуй його знає. Спершу з війною треба покінчити, а там видно буде.

Думаю, десь так на нас дивляться трампісти.

А найголовніше — жидок цей у спортивному костюмі заїбав щось із себе воображать. Сперечається з самим Трампом, угоди не підписує, носом крутить так, ніби це не він у глухому куті. Росіяни наступають, з ними Бог, і скоро Україні настане гаплик. Але ж ласий шматочок ця Україна.

По-перше, суперзірка — це Дональд Трамп, і лише американці можуть бути героями демократії. А по-друге — вони взагалі проксі, хай роблять як сказано й не качають права. І взагалі, не було ніякої України, все це казки австралійського генштабу.

Вони нас не те щоб ненавидять, просто ми для них як муха над вухом. Понавидумували якихось націй, оце ще піди вкумекай, що то за українці такі. Ніхто про них ніколи не чув, а вони вже герої демократії, і цей їхній шмаркач Зеленський — гастролює по світу наче суперзірка. Тьху!

Ідеологи трампізму дуже не хочуть ворогувати з Росією, бо та, на їхню думку, уособлює суспільний ідеал. Біляві й блакитноокі християни під владою націоналістичної олігархії та шляхетних людей в мундирах. І найголовніше — ніяких тобі геїв, самі лише традиційні цінності.

Вони, перш за все, жалюгідні

Соцдеми тощо з середини ХХ століття — це залізобетонні центристи, які замінили собою соціал-лібералів. При всіх своїх заслугах вони не здатні на радикальні кроки й ховаються за шторкою Realpolitik. Взяти хоча б Шольца.

Тому що від марксизму там лише назва. Якби марксисти уважніше читали Маркса, вони б не були такими довбойобами.

Ліві можуть бути лише й виключно на боці українського народу та його справедливої боротьби за вільне, незалежне, мирне та квітуче існування. І наша щодення воєнна практика, солідарність і самопожертва в боротьбі з новітнім фашизмом це яскраво доводить.

Тому якщо ви бачите лівака — анархіста, марксиста тощо — який розповідає, що не все так однозначно, і у війнах не буває хороших, знайте: перед вами соціал-зрадник, що свідомо чи несвідомо обслуговує інтереси Москви. А Москва ніяким боком до соціалізму та людяності не причетна.

Лівак, який читав класиків і вивчав історію свого руху, може зайняти в сьогоднішній війні лише сторону України, а той хто вважає себе радикалом, просто зобов'язаний долучитися до сил оборони для знищення апокаліптичного мороку, що уособлює собою Росія. Інших варіантів нема.

Здавалося б, після розпаду радянської імперії світові ліві рухи мали б відкрити очі та переглянути свою діяльність, однак це вдалося небагатьом. Решта, навіть анархісти, продовжили відігравати роль корисних ідіотів, але вже на користь капіталістичної та реакційної Росії.