bliblåfor

А що як шляхетний добродій, який дає світло чітко за графіком, та охуївший мізантроп, який зазвичай накидає хвилин двадцять, це та сама суперечлива людина, котра просто змагається із собою.

У темряві не буде помітно, але я зиркну з ненавистю на того, хто запропонує розділитися, якщо ми блукатимемо моторошною місциною в пошуках чогось.

Я старий настільки, що памʼятаю ті семантично відсталі часи, коли портрет Гей-Люссака в підручнику фізики ще не викликав істеричних смішків.

Нібито нормальна людина, а потім виявляється, що вона перемотує вступну тему, коли дивиться «Симпсонів».

Троє «самотніх стрільців» із «Цілком таємно» нагадують три етапи еволюції мого гардероба: хамло у футболці панк-гурту, чепурун та потертий тип, що безуспішно підбиває клинці до Скаллі.

Розробники вільного ПЗ мають дві швидкості: одна, коли, поки ти пишеш звіт про ваду, а потім його переписуєш, щоб не здаватися мудаком, вони самі все виправляють і випускають свіже оновлення; і друга, коли глюку вже 10 років.

Стоп-кадр, на якому стара графиня з «Абатства Даунтон» каже «Ні, ні. Я кинула якір» (англ. «No, no. I’m a good sailor»), позаяк вона всілася на стілець, що обертається («Черговий новомодний винахід?»), і ледве з нього не впала, утім відмовилася від іншого стільця.

Коли нецікавої книжки прочитав рівно стільки, що стає шкода пережитих страждань та витраченого часу, і тому читаєш її далі.

Деякі люди говорять так, ніби вони репетирували. Наприклад я, коли кажу красивим виразним голосом: «Передайте, будь ласка, за проїзд».

Коли кортить знову відчути, як воно, коли сердитий батя пояснює мені, що я роблю не так, то слухаю Idles, а як верещить незадоволена мати, то Florence and the Machine.

Як колись у школі щоосені конопатили ватою вікна, так тепер я конопачу душевну порожнечу інді-фольком, щоб звідтіля не задувало непогожими осінніми вечорами.

Спершу обурюєшся, як нахабно полярна лисиця краде пташенят білої гуски, а потому тішишся забавками тепер не голодних лисенят. Документалки про природу такі документалки.

Найнезручніше, що для драматичного ефекту доводиться працювати, допоки ті, кого ти попросив не заважати тобі працювати, не зникнуть із поля зору.

Складно бути ніндзею восени. У шелесткому дощовику не підкрадешся.

Робити перед дзеркалом добре лице, як виходиш із хати, стає щораз важче.

Альбом, в якому лише пара чудових пісень і барахло всі решта, нагадує хліб із маслом, коли масло щойно з холодильника.

Одна із сумних ознак дорослості в тому, що тепер ти взуваєш гумові чоботи з необхідності, а не для задоволення.

Для мене прикладом сумлінно виконаної роботи завжди буде те, як вони вісім років приховували лисину на тімені Гʼю Лорі.

Чомусь, коли він потрібен, светр завжди запханий жужмом до бозна-яких глибин шафи, а як шукаєш інше, дбайливо складений светр лежить скраю.

Серія чотирьох кадрів фільму «Стеження» (ориг. «Stakeout») із діалогом двох головних героїв, коли один, збираючись «зганяти в універсам», запитує в іншого, чи не треба йому чогось. «Правди і справедливості», — сердито відповідає той, а коли перший уточнює: «Ще чогось?», уже спокійним тоном каже: «Пончиків».

Між «Клубом „Сніданок“» і «Стеженням» різниця у два роки. В обох фільмах грає Еміліо Естевес: школяра в першому та тридцятирічного копа в другому. Вуса змінюють людину.

Тип, який сказав, що жити добре — найкраща помста, був поетом і жив у XVII ст., тож я розглядаю варіант найкращої помсти № 2: відшукати скарб, повернутися до рідного міста іншою людиною та занапастити життя своїх кривдників; чи № 3: намалювати на схилі гори дуже реалістичний тунель.

Я не такий артистичний, як Девід Бові, але теж маю кілька альтер-его. Наприклад, Пан Сюсюкало розмовляє за мене з кішкою та собакою, а Червонопикий Жлоб відповідає на дзвінки з незнайомих номерів.

Коли у фільмі дві часові лінії й минуле постає яскравим і барвистим, а палітра теперішнього нагадує оселедець, я схвалюю таке унаочнення.

Коли хтось прочищає горло, ніби збираючись щось сказати, а по тому нічого не каже, десь у світі якась інша людина починає базікати без причини.

Фільми про космос мені подобаються не ті, де гіпердвигуни роблять «вжух», а нейтронні гармати «піу-піу». Прозаїчні. Типу, зламалася камера кріосну, ти сидиш, міркуєш, що робити наступні 60 років, лячна порожнеча навколо. Як у звичайному житті.

Стою з чаєм біля вікна й вдивляюся задумливим поглядом у краєвид, а собака поруч мене вдивляється задумливим поглядом у мій бутерброд. Кожен по-своєму, ми любимо задумливі погляди.

На стоп-кадрі одного з епізодів серіалу «Коломбо» під назвою «Конспіратори» (ориг. «The Conspirators») Коломбо, завітавши у справі до книгарні, з цікавістю роздивляється якусь ілюстрацію на розвороті «Нової історії еротичного мистецтва».

Кругом твань і безнадія, а поети замріяно: «Вишиває осінь на канві зеленій».

Власники книгарень у британських серіалах зазвичай геї або Бернард Блек.

Сюрпризи? Типу таємних кімнат за книжковими шафами, печер зі скарбами за водоспадами, нарізок смішних невдалих дублів під час титрів тощо? Так.

Два кадри американського «Офісу», коли між ділом показують вставки двайтових тренувань із карате, в одній з яких він демонструє на манекені, як бити відкритою долонею в носа, і водночас витріщається в камеру, наче психопат.

Вікіпедія зазначає, що «в багатьох людей стимулом до чхання є сексуальні фантазії або оргазм», і це якраз така інформація, без якої життя здавалося простішим.

Люблю оті життєствердні миті в документалках про природу, коли кажуть, що «цей вид вважався вимерлим, але…», і показують сердитого на вигляд птаха, який ніби збирається сказати «Блядь. Вони мене таки знайшли».